Квартира Юліка

Це має бути історія про квартиру. Про наркотики буде, але квартира на передньому плані.

Стирчати в під’їздах та на занедбаних локаціях набридає. Рано чи пізно думка про вогкість та голубине лайно ,що оточує тебе, вбиває весь кайф.

М’якотка в тому, що поки в тебе є посил не вживати у стінах своєї квартири, то й вживання буде не таким убивчим. Перевірено.

Скільки собі не кажи, завжди знайдеш хоч одну причину, щоб перенести стирч із сирої парадної в кімнату позбавлення цноти і перших дослідів в царині мастурбації. Ну не про алгебру ж розповідати.

Марихуану відкинемо, це все белькотіння. Мама розчулювалася моєму накуреному стану, її заспокоювала думка, що я не п’ю і поводжуся тихо, значить, не бешкетуватиму. Того 2015-го я розширював межі свідомості через палену кислоту. І то була проблема.

Під час тріпу мені не посміхалася наявність мамки за стіною, а ще більше її маленького песика породи той-тер’єр, гавкучого та здатного зламати будь-який кайф. Коли ти бахнув сорок міліграм acid, то схожий на гобліна коричневого кольору мутант – це останнє, що хочеш побачити на бурштинових полях розуму.

Цей раз не став винятком, ніздрю обпалило холодом, я звалився на ліжко.

Сині трубки схрещувалися в Безодні, обволікаючи все всередині світлом, мій рот приймав потік теплого повітря, а через шкіру пропускав оббиття дивану, одночасно ностальгуючи про дитинство, приймаючи своє безсилля і захоплення світом. Захід сонця, він ніжно ліг на віки. Розплющив очі, і зрозумів: час не потрібен.

Людина. Мені потрібна людина, що розуміється на темі кислот, індивід, яким можна маніпулювати.

Металіст на прізвисько Борей був видзвонений через невідомий тимчасовий відрізок. Строго кажучи, у тусовці ми його звали говнарь. Він грав у місцевому колективі «Точка зрения», і за допомогою мене відкривав світ наркотиків. За свої гроші та мінімум моїх вкладень.

Говнарь прибув за хвилин двадцять, я визирнув з вікна, він стояв у дворі й широко посміхався. Я міг просто зробити крок і обійняти його, але це була кислотна омана. Натомість я вийшов у яскравий світ та відразу вручив йому чек з кислотою, і наша мандрівка розлилася від мого під’їзду всюди, де шуміли зелені тополі. А вони галасували.

Розсинхронність звуків була приголомшливою.

Допомагав гурт Tool. Голос Еріка Маньярда оргазмував із динаміка побитого Lenovo. Телефон стане зав’язкою історії, а поки що я сам перетворив район Новоселівка на мультиплікаційну ідилію.

І звідти з’явилося поле, зелене як яблуко, я вивалявся на ньому і втупився в небо. Борей креслив дороги на екрані телефону. Через трек Schizm він ступив на кислотний ґрунт сибірських Афін.

Смеркало.

Ми обговорили всі можливі теми та заспівали дифірамби всім богам. Мені захотілося чорнухи. Естетувати багато теж шкідливо. Я набрав свого татуювальника. Юлій не вживав наркотики, він любив мистецтво, горілку та панк-хардкор. Але з ним було весело.

Тим більше, моє третє, поки що жваве від дії кислоти, око агонізувало від передчуття, що мій товариш по чарці і камрад гаситься десь поруч. Не обдурило, радар і хмільний голос Юліка у слухавці казав, що вони зависають перед більярдним клубом «Успех».

Запахи вихідного дня: гази, піт, горілка, пиво та сигарети. Перед клубом різні компанії, вивіска з літерами «Успех» облупилася і не сяє. Шлейфи тютюнового диму ширяють над людьми, які через концентрацію речовини схожі на тіні з пластиліновими обличчями. Потік світла врізається у потік моїх думок. Здоров’яний позашляховик гальмує біля нас, фари ніжно обволікають нашу компанію. Двері машини відчиняються, вискакує солдат, другий, третій, четвертий, п’ятий, шостий.

Тут Борей подає голос:

– Чуєш, а як вони там помістились?

Я іржу, світло фар для мене як світло софітів, а лавка біля клубу — моє поле для стендапу.

Військовий підходить до нас, він товстий і з рудою бородою, що пульсує та дихає, як медуза у воді.

Він на гнома схожий, і тому мені не страшно, одразу згадую екранізацію Толкієна і що Борей із його гривою міг би стати ельфом-леголасом із спального району. Пробую відповідати вояці у стилі билин про Середзем’я.

Але його не турбує моя персона він йде до Юліка й Сані і ставить коротке запитання.

А Саня в цей момент пускає смачну стрічку блювоти, її водоспад воістину нескінченний. Гном-військовий перемикається на мене, а моя свідомість перемикає вид з першої особи до третьої, де я з найперекошенішою інтелігентною харею пояснюю, що друзі п’яні, що в мої обов’язки входить відвезти їх додому.

Гном терпляче слухає, Саня в цей момент вже оклемався (збльов творить чудеса), а потім, вмившись мінералкою з рюкзака, Саня дивиться на мене в упор, і киваючи в порожнечу мовить, але якбе стверджуючим тоном:

– До Валерчика, за наркотою!

Бог вкотре відвів. Рудобородий військовий усміхнувся та став схожим на античного фавна, а може це він і був, і віддаляючись від нас до своїх, кинув:

– Дерзайте!

Дерзнули оперативно, посил від людей у ​​формі доходить.

Навіть якщо ти в устілку п’яний, або пливеш у кислотному тріпі.

А далі? А далі було таксі з хітами Михайла Круга, під’їзд кента, дружній потиск рук, заповітна доза кислоти в моїй кишені. Як бридко, дідько, і поетично.

А потім я висипав порошки на дзеркало, і ми з Олександром втягнули його ніздрями по-братськи.

Ефекти посилилися: зі стін квартири на мене дивилися десятки різних ескізів у стилі американського традиційного татуювання, розведеного Маріупольським колоритом. Юлік відключився, Борей стояв у кутку, а ми з Олександром почали дивуватись. Почали з обговорення улюбленого нами Володимира Сорокіна, а закінчили вистебуванням Борея.

Сили темряви закували нас у капсулу цієї квартири. Ми, як іграшкові чоловічки, борсалися в алко-наркотичному божевіллі. Наші обличчя сочилися потом і парами випивки, світло малювало химерні постаті на стінах та повітряних потоках. А потім скінчилося пиво. Ну я й вирішив йти за ним. Олександр зачинив за нами двері, і вже на підході до магазину «Політ» мене спіткало неприйнятне для будь-якого споживача речовин усвідомлення – реальності. Я забув телефон. І це геть ламало мою кислотну казку.

Спроби стукоту та дзвінка у двері нічого не дали. Я чув звук, але ніхто мені не відкривав. Напруга, як сніжний ком, ставала більше і більше, накопичувалися всякі глобальні, потворні думки мені огидні, такі що відбирають творче повітря. Концентрація зі світу прекрасного звузилася до масштабів забутого на кухні телефону.

Це було обурення або бед-тріп, що прямо зараз насувається на мене. Найменше хотілося аналізувати межі реальності. Тому вихід був знайдений просто, через морок.

Схематично: я вирішив залізти у вікно другого поверху по ґратах вікна на першому. Щоб відкрити вікно та з реготом всіх розбудити й продовжити гульбу.

Прикольно? Прикольно!

Одного не врахував – у реальному житті все набагато складніше. І вже лежачи на землі, поруч із гострим штирем, що з неї стирчав, я подякував мешканцям свого міста за милу звичку садити під вікнами клумби. Одна з них й пом’якшила удар.

З темряви вирулило таксі, а з надрів нього – дівчина Юліка.

Не вірячи своєму щастю, ми ввалилися до квартири знову.

Приїзд Яни стабілізував ситуацію. Працювала вона офіціанткою і, як завжди, приїжджала з роботи не порожньою. У цьому випадку був коньяк. Цей напій сприяв нашій релаксації, ми посідали на дивані. Юлік усе ще спав.

Яна випила, оглянула нас, а потім, глянувши на Олександра, сказала:

– Сашко, вдягни штани.

Ми заржали, Саня надів портки, але, схаменувшись, покаявся:

– Не мої штани!

Ми підхопили:

– Не твоя квартира!

Сашко знову впав на коліна і закричав:

– Не моє життя!

Мені було добре. Коли знаєш, що цей день пройшов з необхідною кількістю пригод та необхідних дійових осіб. Коли знаєш, що нічого не втратив, а травмонебезпечна витівка обернулася мікростендапом перед хмільними друзями. Почуття задоволення від тріпу – це спонсор подальшого вживання. Це пам’ять про ейфорію, це майбутня жертва твого часу. Це вечір умовно літній, але що трапився у квітні. Це дружба, яка розсіється вранці.

А ранок настав. Сизий світанок маячив над приватним сектором. Сімнадцятий мікрорайон оживав, свербіж тролейбусних органів чувся за вікном, змінюючись скреготом мітли двірника. Я втягнув повітря, наркотик закінчився, у холодильнику сяяла зеленим дволітрова пляшка пива. Античні фігурки малювалися на її стінах. Думки мої потихеньку структурувалися. Треба було захопити трохи самотності, до моменту заповнення людьми району ще дві години, якраз вистачить на спустошення пивної тари.

Борей, що випав з поля зору, увійшов на кухню, він сказав, що треба було б купити додому хліба. А я подумки послав його за відомою адресою, одягнувся і вийшов геть. Ранковий і такий порожній район радував несамовито. Не дочекавшись, поки Борей спуститься, я пішов у бік поля біля 52-ї школи. Там зазвичай зустрічав світанки і думав про важливість дня майбутнього, а саме, як і де розжитися новими речовинами. Це був мій вічний кругообіг. Такий сяючий та прекрасний.

Vile AUTHOR (Артем Мараренко)

Я хочу (с)делать пожертвование(ия)

I want (to do donation

Я хочу зробити пожертвування

Call us!
Закрити

Ваше ім'я *

Ваша електрона адреса *

Тема повідомлення

Ваше повідомлення