Не такі

У цьому номері мені хотілося б розповісти про проблему існування «таких», «дещо не таких» і «абсолютно не таких» серед нас. Іншими словами, підняти актуальну на сьогоднішній день тему дискримінації в сучасному суспільстві. Насамперед варто зазначити, що згідно з дослідженнями, рівень діскрімінації в суспільстві прямо залежить від його добробуту. Простіше кажучи – чим вище рівень життя в країні, тим менше поділу і пошуку «слабкої ланки».

Нещодавно я поцікавився у Google, що запитують користувачі всесвітньої мережі про дискримінацію і вирішив скласти ТОП-6 відповідей на найпопулярніші запити.

 

Дискримінація – це …

Дискримінація – менш благосхильне ставлення до одній людині, ніж до іншої в аналогічній ситуації, через наявність у цієї людини певних ознак.

Такими ознаками можуть бути:

• мова
• релігійні переконання
• етнічне чи національне походження
• вік
• колір шкіри
• раса
• стать
• наявність інвалідності
• особисті переконання
• майновий стан
• місце проживання
• сексуальна орієнтація і гендерна ідентичність
• певний спосіб життя
• наявність хвороб
• бідність
• відсутність місця проживання
• громадянство

І це далеко не повний перелік ознак.

Не беруть дитину в державний дитячий садок через те, що він/вона з ромської родини – це дискримінація. Звільняють жінку з роботи через вагітність – це дискримінація. Не обслуговують в магазині через те, що клієнт говорить не «тією» мовою – це дискримінація. Лікар відмовляє в прийомі через те, що відвідувач є споживачем психотропних речовин – це теж дискримінація.

Це явище, що принижує людську гідність, має різні форми. Пряма дискримінація виявляється в ситуації, коли з людиною поводяться гірше, ніж з іншою особою, через певні її ознаки, відкрито і без застережень.

Існують два типи дискримінації:

• пряма дискримінація,
• непряма дискримінація.

Наприклад, орендодавці відмовляються здавати квартиру незрячій подружній парі, аргументуючи тим, що вони «спалять квартиру, бо нічого не бачать». Причому інших причин для відмови, крім страху і недовіри до людей з інвалідністю, немає – потенційні орендарі мають роботу, платоспроможні, незалежні. Це є дискримінацією за ознакою інвалідності.

Непряма дискримінація – коли при однакових умовах і правилах для всіх, людина або група осіб виявляється у гіршому становищі, ніж інші, через свої індивідуальні ознаки. Так не відокремлені сходи і відсутність ліфта в державному закладі дискримінують всіх відвідувачів, які користуються інвалідним візком (дискримінація за ознакою інвалідності).

Утиск –  це поведінка, яка зневажає та принижує людину через її відмінність. Це відбувається постійно, має негативні наслідки для тих, кого принижують, і не зважаючи на прохання припинити, продовжують з більшою силою.

Коли дитину в школі ображають однолітки, а вчителі ставлять гірші оцінки через те, що його/її батьки не здають регулярно гроші на подарунки і не мають машини – це є прикладом дискримінації за майновою ознакою.

Різновидом утиску є, в тому числі, й сексуальне домагання.

Ще однією формою дискримінації можна вважати також підбурювання до неї, заклик до утиску прав, мова ворожнечі. Тобто вказівки, інструкції або заклики до дискрімінаціі особи та / або групи осіб за їх певними ознаками.

На дверях магазину висить вказівку не впускати відвідувачів з дитячими колясками. І скільки б адміністрація закладу не пояснювала, що можна проходити з дитиною на руках, залишивши коляску на вулиці, – це все одно дискримінація за ознакою батьківства. До того ж, навіть якщо мама або тато домоглися того, щоб пройти в заклад з дитячою коляскою – все одно адміністрація закладу, яка вчинила правопорушення, не змінює правила для інших.

 

Дискримінація в Україні.

Тут відповідь коротка. Так, дискрімінація в Україні є. Причому, це залежить не тільки від влади, яка приймає відповідні закони і постанови, а також реагує (а скоріше – не реагує) на звернення громадян. Яскравий приклад – це випадок, коли Національний банк України визнав кримчан нерезидентами. І тепер всі, хто має «кримську прописку в паспорті», стикаються з купою перешкод при обслуговуванні в банках на материковій Україні.

Та гірше за все те, що дискримінацію не вважає серйозною проблемою понад чверть населення України (25,7%). Про це свідчать результати загальнонаціонального дослідження «Права людини в Україні», проведеного фондом «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва і фірмою «Юкрейніан соціолоджі сервіс» на замовлення Програми Розвитку ООН в Україні в співпраці з ГО «Центр інформації про права людини» і Офісом Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Опитування проводилося в усіх областях України, м. Києві та контрольованих районах Донецької і Луганської областей (крім включеного Криму, Севастополя і окупованих територій Донбасу). Всього було опитано 2002 респонденти. Ще 43,9% опитаних говорять, що дискримінація, загалом, серйозна проблема, але є і більш важливі. І тільки 15,6% респондентів відзначили, що дискримінація в Україні – це дуже серйозна проблема. За даними цього дослідження, найбільше дискримінують людей за віком – про це сказали 37,4% опитаних; за ознакою інвалідності (32,7%) та майновим станом (24,4%). У той же час українці в опитуванні висловилися, що можуть бути обмежені в правах такі соціальні групи, як наркозалежні (26,2% опитаних сказали, що останні безумовно повинні бути обмежені) і люди з певними політичними поглядами (19,3%). Українці менше готові обмежувати права безробітних (тільки 2,6% висловилися за обмеження), переселенців (3,5%) і бездомних (5, 1%). Але тут дуже важливо зауважити, що дискримінація – хвороба не тільки нашої держави. Нею хворіють всі країни. І ключове питання – наскільки країни готові визнавати цю проблему і боротися з нею.

 

 

Дискримінація жінок.

Для України дискримінація жінок вважається мало не «нормою». Причому, як з боку держави, так і з боку пересічного громадянина, як з боку чоловіків, так і… Як не парадоксально, з боку жінок.

Серед цих сумнівних «норм» можна назвати найбільш поширені:

• Зарплата у жінок на третину менше, ніж у чоловіків.
• Жінки змушені пробивати ледь не головою «скляну стелю», що означає неможливість рухатися кар’єрними сходами далі якоїсь умовної планки тільки тому, що вона – жінка.
• Сексизм (принизливеве ставлення за ознакою фізичної статі) на роботі, в рекламі, ток-шоу, побутових розмовах, публікаціях в соцмережах.
• На будь-яку ініціативу в освітній сфері (піти в аспірантуру), політичній (обиратися до місцевої ради або до парламенту), економічній (претендувати на посаду топ-менеджера) та інших сферах чути у відповідь «Ти вийдеш заміж і народиш дітей, коли будеш займатися наукою?» / «Краще б ти вийшла заміж і виховувала дітей, чим займалася політикою» / «Чи не жіноче це справа – постійно їздити у відрядження, а що скажуть чоловік і діти?».
• Дискримінація жінок вирощується з самого народження: очікуванням того, що первістком стане саме син, поділом в магазинах іграшок для дівчаток – ляльки, набори типу «Вчуся прати», – і для хлопчиків – розвиваючі конструктори, набори з фізичними або хімічними експериментами тощо. Подібна тенденція зберігається в школі і далі в дорослому житті: від хлопчика / чоловіка очікують, що він стане директором фірми, від дівчинки / жінки – дружиною і матір’ю.
• Чи багато ви знаєте жінок-генеральних директорок або «просто» керівниць бизнесу з мільйонним обігом за рік?
• Чоловік легко піднімається у «скляному ліфті» на противагу «скляной стелі» – йому надають сприяння в кар’єрному просуванні лише тому, що він – чоловік. Так, в одному колективі був обраний керівником 22-річний юнак з незначнним досвідом роботи тільки тому що він був єдиним чоловіком в жіночому колективі.
• «Сексизмом в квадраті» можна назвати класичну відмовку «тю, жартів не розумієш?!…» на зауваження, що анекдоти про білявок за кермом або про згвалтування – це зовсім не дотепно.

Безумовно, зміни в українському суспільстві відбуваються. Так, нещодавно Верховна Рада скасувала наказ Міністерства охорони здоров’я № 256, що забороняє понад 450 професій для жінок. Така псевдотурбота про здоров’я жінки не тільки позначалася на виборі жінок майбутньої професії і пізніше на доступі до високооплачуваної роботи, але і заганяла жінок в тіньовий ринок і позбавляла їх гідного соціального забезпечення. Ганебна законодавча норма скасована – тепер залишилося змінити ганебну дискримінаційну практику.

 

Дискримінація за ознакою інвалідності.

Як уже зазначалося, українці переконані, що в нашій державі найбільше проявляється дискримінація за ознакою інвалідності. Не дивно, адже Україна – бар’єрна країна. І особам з інвалідністю доводиться долати купу перешкод.

• Архитектурних / фізичних. Коли через відсутність ліфта і пандуса учням, скажімо, з ДЦП, які користуються інвалідним візком, доводиться вибирати спеціальну школу -інтернат, просто тому що архітектурні бар’єри унеможливлюють отримання освіти в школі через дорогу від будинку.
• Інформаційних. Наприклад, непродубльована субтитрами або перекладом жестовою мовою інформація виключає зі своєї аудиторії людей з порушенням слуху. Відсутність озвучення зупинок в громадському транспорті ускладнює орієнтування незрячих людей.
• Фінансових / економічних. Як правило, доступ людей з інвалідністю до якісної освіти, а потім до високооплачуваної роботі. Можливість мати роботу з великими доходами, бути фінансово незалежним, брати участь у прийнятті місцевого або національного бюджету для людини з інвалідністю, частіше, виняток. Нерідко соціальна допомога від держави – це єдиний дохід, а робота на громіздких застарілих підприємствах УТОГ ( Українське товариство глухих) або УТОС (Українське товариство сліпих) – єдина можли жность професійно реализо тися.
• Інституційні бар’єри. Відсутні державні соціальні програми (наприклад, реінтеграція учасників АТО, які отримали травму), а ті, що є, часто декларативні і ті, які не діють зовсім. Більш того – фінансова допомога і пільги – ще не означає активне включення людей з інвалідністю в суспільне життя.
• Оціночні судження / стереотипи. Чи не найбільш серйозна перешкода для осіб з інвалідністю на шляху до становлення незалежними, відповідальними за свою жизнь людьми.

Саме з руйнуванням упередженого ставлення до людей з інвалідністю – що вони нічого не можуть, що вони – безпорадні і є лише споживачами послуг або користувачами пільг, – зменьшується рівень дискримінації щодо них. Тоді, скажімо, роботодавці починають помічати рівень освіти і досвід роботи, а не тільки інвалідність, а лікарі перестають дивуватися, що жінка з цукровим діабетом завагітніла і народила дитину.

Помічати людину, а не її інвалідність покликаний недавно прийнятий закон № 2249-VII, згідно з яким за законодавством вилучається термін «інвалід» та впроваджується термін «особа з інвалідністю». Цим документом вносяться також зміни в майже сорока законах. Це невеликі зміни. Але вони нарешті свідчать про прийняття державою людей з інвалідністю, як рівноправних членів суспільства. А це означає, що незабаром стане менше причин для дискримінації.

 

Дискримінація в Європейському суді у справах людини

Незважаючи на велику кількість в Україні дискримінаційних випадків, тих справ, які потрапили в суд, і тих що були виграні – зовсім мало. Наприклад, за даними Харківської правозахисної групи, в Єдиному судовому реєстрі рішень протягом 2012-2013 років було тільки 7 справ. І всі вони стосувалися дискримінації за ознакою інвалідності. Після євромайдану ситуація зі зверненнями до суду за захистом своїх прав покращилася, але не набагато.

А справ, що дійшли до Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), – не відшукаєш уднем з вогнем. Самі відомі стосуються дискримінації за ознакою місця проживання і за фактом злочину на грунті ненависті.

Так, у справі “Пічкур проти України” (2013) заявник захистив своє право отримувати в Україні пенсію, навіть якщо проживає за кордоном. Зокрема, в рішенні ЄСПЛ було зазначено, що:

«Право заявника на отримання пенсії було встановлено в залежності від місця його проживання, в результаті чого склалася ситуація, коли заявник, пропрацювавши багато років в Україні та роблячи обов’язкові внески до пенсійного фонду , був позбавлений права на пенсію; також державою не було надано пояснень про існування різниці у ставленні державних органів до пенсіонерів, які проживають на території України, і які виїхали за кордон».

В іншій справі “Федорченко та Лозенко проти України” (2012) мова йде про злочин з расистських мотивів.

Так, після підпалу будинку, в якому проживала сім’я ромів загинули чотири людини, в тому числі і малолітні діти. За словами Федорченко, який втратив у вогні близьких, підпал вчинив майор міліції з двома іншими особами. Федорченко також стверджував, що майор міліції неодноразово вимагав у нього і членів його сім’ї хабара і погрожував підпалити будинок, оскільки вважав, що його сім’я торгує наркотиками. За фактами вбивства і підпалу були порушені кримінальні справи. Однак службові перевірки не підтвердили слів Федорченко щодо майора міліції. Додаткове розслідування теж не мало успіху. Більш того – під час чергового судового засідання один з обвинувачених вимовляв расистські лозунги. Зрештою, в Європейський суд заявники поскаржилися за статтею 2 (право на життя) і статті 14 (заборона дискримінації) Конвенції про захист прав людини і основних свобод. ЄСПЛ встановив порушення, оскільки з матеріалів від Уряду про розслідуванні обставин загибелі родичів не було надано достатньо доказів, спростовувавших б причетність майора міліції до злочину. Було визначено і порушення статті 14 у зв’язку з тим, що державні органи не провели розслідування можливих расистських мотивів скоєного сім’ї заявників злочину.

Також зараз в Європейському суді на розгляді знаходиться дискримінаційна скарга українського ЛГБТ-активіста Богдана Глоби на партію «Демократичний Альянс», яка в 201 4 році відмовила йому в членстві через його сексуальну орієнтацію.

Підсумок такий: у випадках дискримінації Вас та / або Ваших близьких не бійтеся звертатися в громадські неурядові та державні організації місцевого, національного і міжнародного рівнів, що працюють в сфері протидії порушення прав людини такі, як «Центр інформації про права людини», «Харківська правозахисна група»,«Наш світ»,«Amnesty International in Ukraine», «Уповноважений Верховної Ради з прав людини» та інші.

І пам’ятайте – Ви маєте право на життя! Але саме це право мало чого варто, якщо Ви не готові його відстоювати!

Генріх Репп

Юрист ОБФ “Шлях до Дому”