Опіум для народу

Походження капіталів — тема досі болісна для багатьох спадкоємців багатомільйонних статків, навіть якщо мільйони були зароблені цілком законним для свого часу шляхом. Вважається, наприклад, що найбільшим наркоторгівцем у ХІХ столітті, а можливо, і за всіх часів була… Британська королева Вікторія. На постачаннях опіуму до Китаю зробили статки засновники династій Асторів, Форбсів та інших не менш відомих американських сімейств. Особливо відзначився у наркоторгівлі з Китаєм дід Франкліна Делано Рузвельта, про якого найвідоміший американський президент не згадував.

 

«Опіум Ісуса» та «диявольські кораблі»

XVIII століття історії Китаю прийнято називати золотим. Економіка процвітала, населення потроїлося та перевалило за 300 млн осіб. Країна була настільки багата, що могла дозволити собі диктувати умови торгівлі заморським партнерам. Як пояснює синолог Джеймс Бредлі у книзі «Імператорський круїз: Таємна історія імперії та війни», Китай продавав західним країнам дуже багато чаю, порцеляни та шовків, але відмовлявся купувати західні товари.

«У нас є все,— пояснив імператор Хунлі (Цяньлун) 1793 року лорду Маккартні, посланник англійського короля Георга III, який прибув до імператорського палацу з багатими подарунками.— Нам не потрібні ваші дивні товари».

На щастя для Британської імперії, перший генерал-губернатор Індії Уоррен Гастінгс знайшов вирішення проблеми. Йдеться про опіум, який отримували з маку, що вирощується в Бенгалії (Ост-Індська компанія успадкувала контроль над виробництвом опіуму від імперії Великих Моголів, де він був важливим джерелом державних доходів).

Гастінгс мав рацію: від цього товару китайці відмовитися не змогли. Торгівля опіумом створила один із наймасштабніших торгових дефіцитів в історії людства. Вона висмоктувала з Китаю до 11% дорогоцінного срібла в монетах і зливках і вже на початку XIX століття стала найприбутковішою у світі.

Опіум приносив Британській імперії 15–20% усіх доходів. На середину ХІХ століття число наркоспоживачів в імперії Цин перевищило 2 млн. Опіум курили навіть у імператорському палаці.

Китайці називали його «опіумом Ісуса», а кораблі, з яких наркотик продавали білі контрабандисти у дельті Перлової річки під покровом темряви, – «диявольськими кораблями».

 

Чужоземне зло

Незважаючи на те, що слова «Китай» та «опіум» вже майже два століття вважаються на Заході синонімами, цей наркотик для Піднебесної не рідний. Перший опіум привезли сюди з Єгипту у VII столітті арабські купці. Сотні років він використовувався у незначних кількостях у медичних цілях. Першими додавати опіум у тютюн для куріння почали у XVII столітті голландські купці на Формозі (Тайвань): суміш допомагала боротися з малярією. В 1662 китайці завоювали острів, і китайські купці привезли звичай на континент, де той зі швидкістю лісової пожежі поширився південним узбережжям. Саме туди, до Кантона (сучасний Гуанчжоу), і приходили британські та американські кораблі з опіумом.

Китайські наркоспоживачі задля досягнення більш вираженого ефекту поступово скорочували кількість тютюну у суміші. У 1729 році імператор Іньчжень (Юнчжен) заборонив курити опіум, але більшість китайських чиновників та іноземних купців заборону ігнорували: Кантон був далеко від Пекіна, і двору було нелегко контролювати південну околицю імперії.

Намісник Неба ставився до решти всіх народів на планеті як до своїх васалів. Китайці зневажали іноземців і вважали їх за варварів, але сприймали як неминуче зло. Для мінімізації збитків, які могли завдати купці із Заходу, «іноземним дияволам» виділили для проживання та торгівлі невеликий квартал у Кантоні: відвели 13 двоповерхових будівель — факторій за кількістю торгових компаній. Купцям, що оселилися там, заборонялося залишати квартал, привозити дружин і спілкуватися з простими китайцями.

Іноземні кораблі до Кантона не пускали. Вони могли дійти лише до острова Вампоа, що у 20 км нижче за течією, де їх мали зустрічати військові джонки з солдатами і митниками. З наркоторгівлею китайські митники боролися китайськими методами: джонки підходили до купецьких кораблів лише після того, як місцеві контрабандисти перевантажували всі ящики з опіумом на свої швидкі джонки і перевозили на берег.

 

Принизливі поразки у нарковійнах

Ті, хто програв, рідко дають назви війнам — зазвичай це роблять переможці. Один із рідкісних винятків — військовий конфлікт між Великою Британією та імперією Цин у 1839–1842 роках, відомий як перша опіумна війна. Для більшості китайців століття принижень почалося саме з неї.

Коли пристрасть до опіуму перетворилася на загрозу самому існуванню китайського народу і за нього довелося розплачуватись дорогоцінним сріблом, головною грошовою одиницею країни, імператор Міньнін (Даогуан) вирішив серйозно зайнятися проблемою. На початку 1839 на південь був відправлений непідкупний чиновник Лін Цзесюй. Після приїзду до Кантона він рішуче взявся за справу. Вже у березні Лінь оточив факторії військами і пред’явив іноземним купцям ультиматум: здати весь опіум і присягати пообіцяти більше не привозити його до Китаю. Тих, хто порушить заборону, намісник пригрозив обезголовити.

Блокада факторій тривала кілька тижнів і закінчилася лише після того, як британський суперінтендант, сер Чарльз Елліот, здав останній із 20 283 ящиків. У кожному ящику було по 60 кг опіуму — цієї кількості вистачало майже на місяць 8 млн. наркоспоживачам, які викурювали по три трубки на день. Весь опіум Лінь наказав викинути у море, попередньо попросивши у богів вибачення за таке осквернення водної стихії.

У червні 1840 року британська ескадра розпочала блокаду Кантона. Сили китайців значно перевершували британські, але вони помітно поступалися як у озброєнні, так і в бойовому дусі та дисципліні. Війна закінчилася повною поразкою імперії Цин.

За Нанкінським договором 1842 імператор погодився виплатити контрибуцію в розмірі $ 21 млн, відкрити для торгівлі з іноземцями п’ять нових портів і віддати англійцям острів Гонконг. Опіум у договорі не згадувався. Сторони вдали, що ніякої наркоторгівлі немає, хоча вона, звісно, продовжилася після війни з ще більшим запалом.

Друга опіумна, що вибухнула через півтора десятиліття (1856-1860), також закінчилася розгромом китайців. За Пекінським договором іноземці отримали нові порти для торгівлі, зокрема Тяньцзінь. Крім того, було встановлено фіксоване мито на опіум, що додало наркоторгівлі певну подобу легальності.

Тим часом опіум вже погрожував деградацією та масовим вимиранням усьому китайському народу. Оскільки наркотик тепер міг ввозитись безперешкодно, імператор дозволив китайцям вирощувати мак. До 1875 року їм засіяли майже третину орних земель у провінції Юньнань.

Вважається, що на рубежі XIX-XX століть у Китаї було 15 млн. наркоспоживачів.

У 1907 році Лондон і Пекін домовилися протягом 10 років повністю припинити торгівлю індійським опіумом, але з цієї доброї ідеї нічого не вийшло. Наркобізнес у Китаї процвітав до 1949 року, коли за нього взялися комуністи.

До 1830 року торгівля опіумом у Кантоні обійшла за розмірами прибутку торгівлю чаєм. Близько 90% наркоторгівлі контролювали англійці, але американці, на яких припадали ті 10%, що залишилися, виявилися небезпечними конкурентами. Вони поступово наздоганяли англійців, незважаючи на те, що їм нерідко доводилося купувати наркотик у Туреччині: британська влада в Індії продала опіум на аукціонах насамперед своїм та індійським купцям.

 

Перші американські ластівки

На початку XIX століття американці наслідували приклад англійців, які вже продавали в Китаї опіум. Перший свій наркотик до Кантона янкі привезли на кораблі «Ентан» у 1805 році. Американські купці здобували фунт опіуму у Туреччині за $2,5 і продавали його в Кантоні за $10. Торгувати опіумом їх змусила і сувора економічна дійсність: вони мали дуже мало срібла, яким доводилося розплачуватися за чай, шовку і порцеляну. Китайців не цікавили товари, якими пишалися американці. Що ж до сандалового дерева і шкур тварин, які влаштовували китайців, їх запаси швидко виснажилися.

До 1839 року всі американські компанії в Кантоні, за єдиним винятком, торгували опіумом.

Винятком став нью-йоркський купець Девід Оліфант, власник Olyphant & Company. Він називав опіум найстрашнішим злом і не торгував ним з міркувань моралі, не звертаючи уваги на глузування колег.

 

Славний предок

Наприкінці 1830-х, після від’їзду додому Роберта Беннета Форбса, який за рік на опіумі заробив дуже солідні на ті часи $30 тис., керівництво бостонською компанією Russell & Company перейшло до Уоррена Делано, діда Франкліна Делано Рузвельта (ФДР). Комісія з кожної проданої скриньки з опіумом складала $5.

Делано належали до американської еліти і цілком могли претендувати на право вважатися батьками-пілігримами. Їхній предок Філіп де Ланой прибув до Плімута у листопаді 1621 року на «Фортуні» з другою групою пуритан. 1634-го він одружився з Хестер Дьюсбері. Їхня сьома дитина, Джонатан Делано, народився в 1647 році і став родоначальником клану Делано.

Підібравши досвід у Південній Америці і на островах у Тихому океані, 1833-го Уоррен Делано вирушив до Китаю. Через сім років він став старшим партнером компанії Russell та очолив усю китайську торгівлю. Russell домінувала в наркоторгівлі серед американських компаній і поступалася лише двом англійським фірмам.

Американці відмовилися виявляти солідарність з англійцями, які припинили торгівлю і залишили Кантон. Вони залишилися в місті і, втративши конкурентів, пожинали плоди нейтралітету.

 

Опіум не відпускає навіть дилерів

Після повернення на батьківщину Уоррен Делано з головою пішов у справи. Він інвестував у залізниці, вугільні шахти, корабельні верфі. Справи йшли чудово. До 48 років Делано став мільйонером. Втративши майже все в Паніці 1858 року, 1860-го Уоррен був змушений повернутися до Китаю, тільки тепер уже до Гонконгу. Дружину, яка виношувала дев’яту дитину, він залишив удома. Щоправда, за два роки, зрозумівши, що доведеться затриматися, Уоррен попросив Кетрін з дітьми приїхати до нього.

Третій китайський період у житті Уоррена Делано тривав п’ять років. Головне завдання – сколотити новий стан – він успішно виконав. І знову йому допоміг опіум. Тільки цього разу дід майбутнього президента США здебільшого продавав його не китайцям, а своїм співвітчизникам. Йому пощастило: на батьківщині розпочалася Громадянська війна. Він продавав опіум для військових шпиталів, причому як федералам, так і конфедератам.

Залишок життя Уоррен Делано займався численними інвестиціями та величезним маєтком. Делано брав участь у політичному житті та жертвував гроші кандидатам від Республіканської партії, а також займався благодійністю. Торгівля опіумом залишилася в іншому житті, про яке він щосили намагався забути.

Помер Уоррен Делано у 1898 році, коли онукові, майбутньому президентові, було 16 років. Франклін нерідко гостював у бабусі з дідусем в Алгонаку, але про китайський період життя діда, швидше за все, дізнався не від нього самого, а зі знайденого в 1928 дядьком Фредом, з яким був дуже близький, щоденника матері. Сара почала вести його в 1862 на борту кліпера «Сюрприз» під час плавання в Китай.

Лауреат Пулітцерівської премії та затятий критик президента Рузвельта журналіст Вестбрук Пеглер якось звинуватив його в лицемірстві. ФДР часто говорив про нажиті незаконними шляхами стани, при тому що його дід своє сколотив на торгівлі наркотиками, причому двічі (величезні, між іншим, гроші, що дозволили йому і нащадкам, включаючи президента, вести розкішне життя). Білий дім тоді на звинувачення журналіста не відповів. А тема торгівлі наркотиками Уоррена Делано завдяки владі зникла зі сторінок газет та журналів.

Напевно, ФДР знав про «славне» минуле діда по материнській лінії, але вважав за краще цю делікатну тему обходити. «У сім’ї, у якій із задоволенням смакували і прикрашали навіть найменші пригоди предків,— писав біограф Рузвельта Джеффрі З. Уорд,— про пригоди Уоррена Делано і торгівлі опіумом намагалися мовчати».

Колишня перша леді Елеонора Рузвельт зустрілася в 1953 році в Гонконгу з торговцем з Великобританії, який прожив у Китаї багато років, і довго розпитувала його про XIX століття та «опіумні війни». Після того розмови вона була змушена з небажанням визнати, що чутки про наркодолари Уоррена Делано відповідають дійсності.

«Вважаю, що Делано і Форбси, як і всі інші,— сказала вона тоді,— були змушені, щоб не заважали торгувати, привозити невеликі партії опіуму»…

 

Новоанглійські наркобарони

ФДР, напевно, доводилося втішатися тим, що статок на торгівлі опіумом зробив не тільки його дід, а й представники інших відомих сімей Нової Англії. Величезні гроші, зароблені на продажу наркотиків, підтверджують відому істину: якщо глибоко покопатися в історії багатих американських сімей, то обов’язково знайдеться щось брудне та незаконне.

Perkins and Co., заснована багатим купцем з Бостона Томасом Хандасідом Перкінсом, однією з перших американських компаній відкрила в Кантоні постійне представництво. Капітал для торгівлі з Китаєм Перкінс так само, як і більшість його колег, заробив на торгівлі рабами. Спочатку він привозив до Китаю хутра, але величезний статок сколотив, головним чином продаючи китайцям турецький опіум.

Особливо вдалим видався для Перкінса 1826, коли він заробив понад $1 млн (близько $25 млн в сьогоднішніх цінах). У 1820-ті більшість 10 американських відсотків опіумної торгівлі припадала на частку Томаса Перкінса та його брата Джеймса. Вони володіли щонайменше сімома кораблями і мали частки ще в парі десятків. Американські кораблі йшли до Туреччини за опіумом, продавали його в Кантоні, а до Бостона поверталися навантажені китайським чаєм, порцеляною та шовками.

Томас Перкінс був філантропом. Він пожертвував великі гроші бостонському музею витончених мистецтв Atheneum та Новоанглійському інституту сліпих, який після смерті жертводавця був названий його ім’ям.

Перший американський мультимільйонер Джон Джейкоб Астор почав торгувати опіумом у 1816 році, коли його American Fur Company купила 10 тонн турецького опіуму та привезла його до Кантона. Через три роки, щоправда, він зненацька відійшов від наркоторгівлі. Швидше за все, надивившись на наслідки своєї діяльності у Китаї. У будь-якому разі за три роки Астор встиг сколотити цілком пристойний статок.

Ще одна відома новоанглійська сім’я, представники якої відзначились у торгівлі опіумом у Китаї, – брати Форбс. Джон Мюррей і Роберт Беннет заклали в 1830-1840 основи багатства сімейства Форбс. Сьогодні найвідоміший представник Форбсів – колишній держсекретар США Джон Форбс Керрі.

Розповідаючи про американських наркобаронів XIX століття, не можна не згадати Расселів, у чиїй компанії працював Уоррен Делано. Засновником Russell and Co., найбільшого американського торгового дому у Китаї, був Семюель Уордсворт Рассел. Його двоюрідний брат та помічник Вільям Хантігтон Рассел став одним із засновників та спонсорів таємного студентського товариства «Череп і кістки» в Єльському університеті, через яке пройшло чимало американських президентів, держсекретарів, видатних політиків та бізнесменів.

Новоанглійські наркобарони чудово розуміли, яку шкоду завдали китайцям, і тому не любили говорити про опіум. Однак джерела походження їхніх мільйонів ні для кого у Бостоні не були таємницею.

Бостонці теж вважали за краще мовчати, тому що Перкінси та інші торговці опіумом, напевно, замалюючи гріхи, активно займалися благодійністю. І все-таки доля знайшла спосіб покарати їх. Наприкінці ХІХ століття Бостоні теж спалахнула епідемія опіумної залежності. Однією з причин була Громадянська війна: наркотик давали пораненим солдатам. Так що Уоррен Делано, хай і побічно, підсадив на опіум не лише китайців, а й земляків.

 

Помста через століття

Автор книги «Чорний рай: Історія опіумної залежності в Америці» Девід Котрайт вважає, що зараз ситуація з наркотиками складніша, ніж сто з лишком років тому: «У 1890 році у морфіністів не було такого великого вибору наркотиків. Сьогодні, наприклад, дедалі частіше зустрічається дешевий героїн, розбавлений дешевими синтетичними наркотиками на кшталт фентанілу». Винуватцями епідемії опіуму в Китаї XIX століття були Британія та Америка.

Сьогодні вони змінилися ролями: більшість фентанілу та інших синтетичних наркотиків виробляється в Китаї і доставляється до США.

«У ХІХ столітті Китай був країною наркоспоживачів,— каже Девід Котрайт.— На початку ХХІ століття він перетворився на виробника таких наркотиків, як фентаніл. У цьому гірка іронія».

Сергій МАНУКОВ