Шаблони навиворіт

Стереотипність мислення досить поширена річ. Вже наперед задані ярлички значно спрощують сприйняття того, що нас оточує. Навіщо навантажувати «процесор» складними розумовими операціями, аналізуючи ті чи інші явища? Адже ж можна скористатися створеним до тебе шаблоном!

Але скільки не іронізуй на цю тему, воно не змінює того факту, що стереотипність – невід’ємна частина людського буття. Причому стереотипно мислити можна взагалі про що завгодно. Цілком собі працюють навіть найдурніші кліше. Прості приклади – «жінки не вміють водити», «всі українці люблять сало», «все чорні добре грають у баскетбол».

Те ж саме і з геями і їх відносинами, в яких один обов’язково «зображує» жінку, а інший – домінантного голову сімейства. В цілому, шаблонність щодо представників ЛГБТ+ спільноти – це окрема казка про «Теремок», куди заносять все більше і більше нових стереотипів.

Багато в чому ці штампи є похідним продуктом медіа культури ХХ і ХХІ століть. Масовий кінематограф, наприклад, просував (і просуває сьогодні, просто вже не так активно) образ дуже помітних маргіналів, що підводять очі і називають один одного «подругами». Хоча в реальності переважна більшість гомосексуалів цурається їх і відноситься до них суто негативно. І подібний набір відмінних рис можна знайти на будь-яких представників ЛГБТ+ в світовій поп-культурі.

 

Те, у що зазвичай кидають попкорн

Яскравий приклад – «Американська історія жахів». Досить популярний ще з 2011 року серіал в жанрі горор. Серіал, дійсно, цікавий, претензій до цього ніяких немає. Але в першому сезоні якраз фігурують образи з нашої теми. Гомосексуальна пара – Чед і Патрік. Перший – просто мішок всіх існуючих в світі стереотипів про геїв, і навіть тих, про які навіть ніхто вже й не пам’ятає. Манірний, схиблений на моді, звичайно, жоновидний, і явно в цій парі виступає саме в ролі жінки. Причому жінки демонстративно ревнивої, яка підозрює про зради і без кінця перевіряє партнера за допомогою відстеження його особистого рахунку і читання відправлених повідомлень. А ось другий – Патрік, його повний антипод. Ходячий альфа-самець, який може згвалтувати все те, що рухається, а те що не рухається – зрушить і зґвалтує.

Але, справедливості заради, варто відзначити, що один з авторів серіалу, а саме – Райан Мерфі – гей, так що в теорії дану ситуацію можна зарахувати як дуже складний гумор, з панчлайном не для всіх.

Інший приклад – менш успішний фільм, який ще й примудрився поставити жирну крапку в епосі «Нового Голлівуду» – «Шукач» Вільяма Фрідкіна. Фільм, ніби як, і не засуджує гомосексуалів, але гей-клуби тут виглядають справжнім пеклом, і мало не місцем оргій (теж) стереотипного Распутіна при імперському дворі. І поява в цьому середовищі зловісного маніяка-вбивці здається мало не природним явищем. До того ж, гомосексуальність розглядається героєм актора Аль Пачіно, як прокляття: проводячи ночі безперервно в гей-клубі під прикриттям, він починає сумніватися у власній орієнтації і прокидається від кошмарів вночі.

 

Неіснуюча криза

Свою лепту в створення негативного образу представників ЛГБТ+ (зокрема, геїв) внесла і друкована преса. Так наприклад, на початку двадцятого століття американська преса «перейнялася» новою проблемою – кризою маскулінності – їх раптом дуже захвилювали «ніжні студенти, які взяли моду носити в рукавах носові хусточки і пудрити носик». Як не складно здогадатися, мова йшла про геїв.

До речі, називати їх прямими визначеннями у пресі було ніяк неможливо, оскільки всі слова, що позначали гомосексуала, були під цензурою. У той час в ходу були такі евфемізми – sissy (пестунчик), pansy (жоновидний) і lavender (лавандовий).

Газети були сповнені оголошеннями докторів, що радять лосьйони, настої і методичні посібники, і всього-всього-всього, щоб «з пестунчика перетворитися назад в чоловіка». Журналісти ж пропонували вибрати інший шлях боротьби з гомосексуальністю: «Крім примусового футболу, кращою зброєю проти жіночного типу чоловіків є сміх».

І в тому ж Голлівуді скористалися саме їм. Справжні чоловіки повинні були бути сильними, впевненими і безстрашними, тому – повертаючись до теми кіно – геї на екрані стали манірними, полохливими, істеричними дизайнерами, хореографами, перукарями і флористами, загалом, представниками, як вважалося в ті роки, – жіночих професій.

Є, звісно, і зворотні приклади. Наприклад, трилер «Жертва» шістдесятих років – він розповів про успішного адвоката, який, ризикуючи шлюбом і кар’єрою, боровся з бандою шантажистів-гомофобів. Однак в Америці «Жертву» не пропустили в прокат. Виходячи з цього, режисер Отто Премінґер, який тільки і займався тим, що кидав виклик цензурі Голлівуду, випустив драму «Рада і згода», де також один з її героїв, представник ЛГБТ+ спільноти, – сенатор Андерсон, – він був прихованим геєм – і, боячись викриття, покінчив з собою.

 

Неправильний образ

Завдяки подібному зображенню гея або будь-якого іншого представника ЛГБТ+, у середньостатистичного глядача / читача виникає стереотипне і абсолютно маячне уявлення цієї групи людей.

Перший варіант подання – це людина, одягається тільки в строкатий екстремальний одяг і взагалі виглядає, як учасник карнавалу в Ріо.

Чи варто взагалі говорити про те, як це абсурдно? Уподобання в одязі в принципі не можуть і не повинні розглядатися, як індикатор сексуальної орієнтації: модник в пуловері з хутряними оборками може бути гетеросексуалом, коли нічим непримітний юнак в светрі з оленями виявиться геєм.

Як приклад – відкриті гомосексуалісти і колись любляча пара (зараз вони зберігають лише ділові відносини) Стефано Габбана і Доменіко Дольче віддають перевагу класичному стилю і ніколи не з’являлися на публіці в крикучих нарядах.

Другий варіант подання – це сексуально-заклопотаний маніяк, психічно нестабільний, схильний до педофілії.

У країнах і суспільствах з сильним впливом релігії або колишніх авторитарних режимах під дією священних текстів або недавно скасованих законів, які кримінально переслідували ЛГБТ, склалася стійка думка про те, що гомосексуальність – це психічний розлад, хвороба, яку необхідно лікувати.

Насправді гомосексуальність не є захворюванням, і на конгресі Всесвітньої Організації Охорони Здоров’я в 1990 році вона була виключена з Междуанродной класифікації хвороб, де більше не згадувалася починаючи з 10-ій редакції, яка була в 1997-му році прийнята і в пострадянських країнах.

Через таке сприйняття даного явища, багато людей також схилі ототожнювати гомосексуальність і педофілію. Однак навіть наукові дані говорять про те, що хоча переважна частина педофілів – чоловіки (94%), і значна частина жертв -хлопчики (15-30%), переважна більшість педофілів, які здійснювали напади на хлопчиків, вважали себе гетеросексуалами і знаходилися в гетеросексуальних відносинах. У 37 випадках з 50 хлопчик був жертвою чоловіка, який перебував у зв’язках з його родичкою, в 3 випадках насильство було скоєно жінкою, в п’яти – обома батьками, в трьох – неродичами. Тільки в одному випадку насильник був гомосексуалом, тобто процентне співвідношення геїв серед педофілів становило приблизно 2%, що збігається з процентним співвідношенням людей гомосексуальної і гетеросексуальної орієнтації взагалі.

68% жертв педофілів стають жертвами сексуального насильства в сім’ї, 40% збоченців відносяться до одного соціального кола з сім’єю жертви, іншими словами, це друзі, колеги або партнери родичів. Більше 70% чоловіків-збоченців вважають себе гетеросексуалами і знаходяться в гетеросексуальних відносинах, 10% відсотків називають себе бісексуалами, і лише 6-8% є гомосексуалами.

Звісно, такі образи провокують в суспільній свідомості страх. Страх того, що якщо сьогодні відбудеться гей-прайд, то завтра на вулицю вийдуть зоофіли, некрофіли і педофіли, суспільство стане психічно хворим, відбудеться демографічна криза і людство вимре.

А насправді, ЛГБТ+ – це не голі люди в пір’ях або, тим більше, маніяки. Це такі ж люди, які так само люблять, хочуть сім’ю, працюють і платять податки. За статистикою, в оточенні будь-якої людини є до 7% гомосексуалів і більшість гетеросексуалів про це навіть не знають.

Тому одним з найголовніших способів боротьби з гомофобією є зміна способу представника ЛГБТ+ в масовій свідомості.

Бо єдина можлива середовище для процвітання мультикультурності і взаєморозуміння – це те середовище, де «не такий» не означає «чужий», де немає поняття «неправильної любові» і де «ЛГБТ+» означає «в першу чергу, людина».

Максим ШНЕЛЬ