Союз стирчаків

Почнемо з очевидної істини. Принцип зниження шкоди – це просто здоровий глузд. Він – принцип – є невід’ємною частиною нашого життя. Так наприклад, будівельник носить каску, щоб не отримати виробничу травму, водій пристібає ремінь безпеки, а хірург надягає рукавички, щоб не занести в організм пацієнта інфекцію.

Начебто все, дійсно, очевидно. Будь-яку передбачувану шкоду в будь-якій сфері можна й необхідно мінімізувати. В тому числі, якщо мова йде про шкоду, викликану споживанням наркотичних речовин.

Проте, стикаючись з питаннями наркозалежності й шкоди, що її супроводжує, люди часто ігнорують цей принцип. Ну, що вже говорити, якщо сама історія програм зі зменшення шкоди почалася не так давно…

 

Точка відліку

Звичайно, відправною точкою в цій історії можна вважати 1926 рік. Саме тоді комісія Великобританії з морфінової та героїнової залежності, на чолі з сером Хамфрі Ролстоном, опублікувала свій висновок про те, що медичне призначення героїну і морфіну може розглядатися, як цілком законне медичне лікування для людей залежних від наркотичних речовин. Однак правильніше буде сказати, що історія цього руху бере свій початок в середині 80-х років, так як вона нерозривно пов’язана з початком епідемії ВІЛ серед споживачів ін’єкційних наркотиків в США, Західній Європі та інших країнах.

Так, саме епідемія ВІЛ поставила перед самими споживачами питання про те, як убезпечити себе, а перед фахівцями в галузі медицини – про те, як просту профілактику зробити поширеною практикою в середовищі споживачів наркотиків. Середовищі, закритим і недоступним через каральну наркополітику, що навіть сьогодні існує в багатьох куточках планети. Перед медичною елітою на повний зріст постала проста істина: якщо в якнайшвидшому часі не вжити екстрених заходів з профілактики ВІЛ, то зупинити епідемію буде неможливо.

І це була зовсім не паніка на рівному місці. Так наприклад, в деяких містах світу вистачало всього лише року, щоб рівень інфікованості ВІЛ серед місцевих наркоспоживачів з 10% різко піднімався до 50-60%. В кінці 70-х – на початку 80-х років у багатьох європейських країнах почали з’являтися перші в світі об’єднання взаємодопомоги людей, що вживають ін’єкційні наркотики.

 

Потопаючі, що рятують себе самі…

Однією з найперших і відомих організацій подібного спрямування стала нідерландська група Junkiebond (що дослівно перекладається, як «союз стирчаків»). Причин для появи Junkiebond було багато: це і плачевні умови життя місцевих наркоспоживачів, і відсутність системи охорони здоров’я, і ​​репресії разом із соціальною стигматизацією…

Крім того, в 1984 році серед споживачів наркотиків, які проживають в Амстердамі та Роттердамі спалахнула епідемія гепатиту В. Справа в тому, що аптекарі того часу категорично відмовлялися надавати наркоспоживачам одноразові шприци. Звісно, відсутність доступу до стерильного обладнання різко збільшило кількість випадків інфікування. На цьому тлі, практично в кожному місті Королівства з’явилася своя власна група самодопомоги. Всі ці організації прямо-таки брали в облогу Департамент охорони здоров’я Нідерландів з вимогою почати розповсюдження стерильного ін’єкційного обладнання серед груп ризику.

Саме, таким чином і народилася нова модель зменшення шкоди – програми обміну шприців. І найбільшу серед подібних програм організувала та сама група Junkiebond.

Так, ці шість років, з 1981 по 1987, були справжнім періодом слави для нідерландських об’єднань взаємодопомоги. Однак уже в кінці 80-х багато самоорганізацій наркоспоживачів перестали існувати: їх функції на себе взяли державні програми.

 

Відсіч здоровому глузду

Сильний політичний відсіч програми зниження шкоди зустріли в Америці, бо США є ідеологічною батьківщиною жорсткої репресивної політики по відношенню до наркотиків. В цій державі споживачі наркотиків розглядаються в кримінальному, а не в соціально-медичному аспекті. Розвиток програм зменшення шкоди тут проходив неймовірно складно і повільно. Ті громадські діячі, які запускали в Америці програми обміну шприців, піддавалися арештам і гонінням з боку влади різних штатів. В кінці 80-х через постійно зростаючу кількість випадків інфікування ВІЛ місцеві профільні організації були змушені почати нелегальну роботу з обміну шприців.

Перші збори робочої групи зі зменшення шкоди були проведені в Сан-Франциско тільки в 1993 році. Сама робоча група, можна сказати, збиралася «з миру по нитці». На першій зустрічі були присутні представники абсолютно різних служб і організацій: учасники програм зменшення шкоди в афроамериканських спільнотах, засновники групи Prevention Point Philadelphia, учасники програм обміну шприців в Лос-Анджелесі, співробітники служби обміну шприців в Санта-Круз, члени Нью-Йоркської коаліції з питань СНІДу, а також засновниця організації St. Ann’s Corner of Harm Reduction, Джойс Рівера.

«Група була різноманітною, але ми всі були одностайні в тому, що хочемо зробити щось хороше, щоб запобігти поширенню ВІЛ / СНІДу, – розповідала пізніше Рівера. – У 1992 і 1993 роках, коли ми працювали з споживачами ін’єкційних наркотиків, ми часто стикалися зі СНІДом. Всі ми, хто працює в цій галузі, були обурені трагедією і навмисним невіглаством, яке відбувалося на наших очах та характеризувало державну політику по відношенню до споживачів наркотиків».

Приблизно в той же час, штат Нью-Йорк опублікував виключення із загального законодавства, що офіційно підтвердило легальний статус п’яти програм обміну шприців, здійснюваних громадськими організаціями в Нью-Йорку. До кінця 80-х років на Гаваях уже працював пункт обміну шприців, а на початку 1990-х років такі пункти почали працювати в Такомі і Сан-Франциско. У міру відкриття в США програм обміну голок, утворилася Мережа пунктів обміну шприців Північної Америки.

C 1992 по 1993 рік Університет Каліфорнії (Берклі) провів загальнонаціональне дослідження існуючих програм обміну шприців для Державного центру з контролю над захворюваністю (CDC) США. Мабуть, найважливішим висновком цього дослідження став висновок про те, що програми обміну шприців абсолютно ніяк не сприяють збільшенню кількості людей, що вживають наркотики, тим більше тих, хто вживає наркотики ін’єкційним шляхом. Навпаки, часто програми обміну шприців дозволяють сконцентрувати увагу споживачів наркотиків на власному здоров’ї.

 

Не забуваємо і про ЗПТ

У той час як такий компонент зменшення шкоди, як програми голок і шприців, не користувався політичної популярністю, активне впровадження програм замісної терапії почалося ще в кінці 1960-х років. У той період часу вчені США почали серйозно розглядати використання метадону в контексті лікування героїнової залежності – проблеми, що стала особливо актуальною через практично вільний доступ тодішньої громадськості до героїну. Як-не-як, війна у В’єтнамі справила свій вплив на популярність даної речовини.

Ідея метадонової терапії полягала не тільки в підтримці здоров’я людей і зменшення числа випадків зловживання героїном, але і в протидії зростанню злочинності, а також в боротьбі з поширенням різних захворювань, викликаних ін’єкційним вживанням цього наркотику. Однак незважаючи на те, що в 60-і роки були досягнуті великі успіхи у використанні метадонового замісника, перші програми ЗПТ були запущені тільки в 1971 році.

 

А що ж ми бачимо зараз?

Сьогодні впровадження підходу зниження шкоди є основою наркополітики в великій кількості країн, включаючи Канаду, Австралію, країни Латинської Америки, Євросоюз, країни Східної Європи та Центральної Азії, Близького Сходу і т.д. На міжнародному рівні програми зниження шкоди визнані найбільш ефективним підходом у вирішенні проблем, пов’язаних з наркотиками, зокрема, проблеми ВІЛ-інфекції. Так, влітку 2001 року під час засідання Генеральної Асамблеї ООН з питань ВІЛ / СНІДу була прийнята декларація, яка вказує урядам держав на необхідність впровадження програм зменшення шкоди. Дані програми затверджені і рекомендуються Всесвітньою організацією охорони здоров’я та іншими агентствами ООН, включаючи Управління ООН з наркотиків і злочинності, Об’єднану програму ООН з ВІЛ / СНІДу, а також Міжнародним комітетом з контролю над наркотиками для реалізації в усіх країнах. Ефективність програм доведено численними міжнародними дослідженнями.

На даний момент 82 країни підтримують профілактичну діяльність, засновану на стратегії зменшення шкоди, а більше 70 з них прописали відповідні програми в національних директивних документах.

Як вже було сказано раніше, принцип зменшення шкоди – це здоровий глузд. А тому будемо сподіватися, що в якнайшвидшому часі весь світ почне спиратися на здоровий глузд в таких складних питаннях, як наркозалежність.

Євген СПІВАК

, 2021-08-23

Я хочу (с)делать пожертвование(ия)

I want (to do donation

Я хочу зробити пожертвування

Call us!
Закрити

Ваше ім'я *

Ваша електрона адреса *

Тема повідомлення

Ваше повідомлення